ЛЮДМИЛА ПАРХОМЕНКО
Чернігову, ще незнайомому…
Така зачарована тиша,
А місто – завмерлий триптих.
Лиш дощ на асфальті пише
Розмиті свої манускрипти.
Віками назбираний спокій
Знайшов тут одвічну пристань,
Неначе жив довгі роки
У цьому прадавньому місті.
Занурююсь в тишу, як в пам'ять.
Замислено далі і далі
Прошкую та й тишу печаллю
Своєю тепер обіймаю.
Будинків давно поснулих
Дзеркаляться темні очі.
А я все бреду, як в минуле –
Читаю поезію ночі.
***
Прилипали, мов кульбабки.
Ображаючись прегірко,
Вітрогон помчав, мов думка,
Каламутив воду в Десні
І трусив на землю груші.
Ну, а потім ще і дощ.
Згодом дуже вибачався.
Клявся, грішний, що віднині
Стане віялом він чемним,
Буде ревно і привітно
Дарувати прохолоду.
Відтоді як розгорну я
Своє віяло пухнасте,
Чує, ген шепоче море,
Пестячи одвічно берег
На очах у всіх вітрів.