Видатні постаті Чернігівщини: Єлизавета Милорадович
2 січня виповнюється 190 років від дня народження Єлизавети Іванівни Милорадович – української громадської діячки та меценатки.
Єлизавета Скоропадська народилася 1832 року на Чернігівщині – у відомому палаці в селі Качанівці Борзнянського повіту (нині Ічнянського району). ЇЇ батько, Іван Скоропадський, представник знатного козацького роду, був освіченою і розумною людиною, шанував старовину та мистецтво, підтримував фінансово школи та гімназії. У Тростянці він заснував унікальний парк [нині дендрологічний заповідник НАН України]. У родовому маєтку Скоропадських у Тростянці Єлизавета провела дитинство і юність. Постійними гостями родини тут були представники аристократичної еліти: Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Маркевичі. На сцені домашнього театру виступали знамениті на той час українські музиканти Заремби. Була тут і велика бібліотека друкованих книжок і давніх рукописів. У родині шанували українські звичаї і дотримувались національних традицій. Рід Скоропадських упродовж кількох століть відігравав провідні ролі в українському політичному та культурному житті.
Нащадок старовинних родів Маркевичів та Скоропадських (за батьком) і Тарновських (за матір’ю), тітка майбутнього українського гетьмана Павла Скоропадського, дружина дійсного статського радника Лева Григоровича Милорадовича надзвичайно захопилася ідеями культурно-освітнього товариства «Українська громада» ще наприкінці 50-х років ХIХ століття та стала завзятою учасницею полтавської «Громади». Більшу частину свого життя Єлизавета Іванівна присвятила громадській та освітянській праці та прислужилася справі пробудження національної свідомості громади, підтримуючи та захищаючи рідну мову, звичаї, культуру свого народу, відстоюючи право на українську школу. Вона допомагала книжковим видавництвам, жіночій гімназії, українським недільним школам, підтримувала львівську «Просвіту», була засновницею Товариства імені Шевченка у Львові: «З зерна, посіяного щедрою рукою Єлизавети Іванівни, зросло наше Товариство, а з тим друкарня «Правда», часописи «Діло», «Зоря», нарешті «Записки», чимало окремих книжок, і головна річ, з’явився той ґрунт, на якому росте і зростатиме далі наше питоме дерево науки і письменства»,- згадував Олександр Кониський.
Єлизавета Іванівна до кінця життя очолювала полтавське Добродійне товариство, якому відписала свою садибу та значний капітал. На її кошти було відкрито дитячий будинок для немовлят-сиріт, благодійниця надавала значні субсидії Першій жіночій гімназії та реальному училищу. Графиня підтримувала ідею щодо звільнення селян: після скасування кріпацтва Милорадович Є. І. подарувала кожному своєму селянинові по десятині землі понад те, що визначалося згідно з реформою.
Основним прагненням меценатки було відродження національної самобутності українського народу, його споконвічних цінностей. Вона бажала бачити рідну землю незалежною, а людей – вільними. Тому в Полтаві серед однодумців Єлизавету Іванівну називали гетьманшею.
Тож не в честі в неї були лад і влада, за часів яких судилось жити. Внутрішній світ Єлизавети Іванівни так би й залишився загадковим для нас, якби не листи, що зберіг її небіж (з боку чоловіка) граф Г. О. Милорадович. Листування тривало упродовж 1860 – 1865 роки: в ньому чітко простежується суспільно – політична позиція та цілеспрямованість Єлизавети Милорадович.
ЇЇ яскрава постать постає з листів до своїх рідних композитора Модеста Мусоргського, що гостював з іншими митцями у заміському маєтку Єлизавети Іванівни: «…симпатичная красавица европейка, крупно образованная, передовая женщина». Вона зналась у мистецтві, грала на фортепіано, чудово співала. Була справжньою красунею, що визнавали її сучасники. До того ж вважалася емансипованою особою: одягалася за останньою французькою модою, палила, регулярно бувала за кордоном; вільно говорила французькою з гарним «паризьким діалектом», а також німецькою мовами; вивчала англійську, зналася на політичній економіці. Мріяла написати історію України, в якій гідне місто мав посісти наказний гетьман, чернігівський полковник П. Полуботок, постаттю якого графиня дуже захоплювалась. На жаль, їй не судилося сімейне щастя, вони з чоловіком [набагато старішим за неї] були духовно далекими людьми. Після смерті маленької дочки графиня ще дужче віддалилася від Лева Григоровича і всі надії поклала на сина, якого прагнула виховати у традиціях родини Скоропадських. Григорій став аташе при російському посольстві у Парижі, але материнських очікувань не виправдав.
Єлизавета Іванівна померла раптово в ніч з 13 на 14 лютого 1890 року в Полтаві, де і була похована.
Ім’я Єлизавети Іванівни Милорадович, непересічної особистості та щирої українки, заслуговує на вдячну пам’ять усіх поколінь українців, назавжди залишившись прикладом служіння високим ідеалам.
Підготувала Ольга Чирик, бібліограф міської ЦБ ім. М. М. Коцюбинського.
Використані джерела:
- До тебе прихильна, дарма, що кавалергард : листи Є. І. Милорадович до Г. О. Милорадовича (1860 – 1865) / упоряд. С. О. Половнікова ; відп. ред. О. Б. Коваленко. – Чернігів : Черніг. обереги : Сіверянська думка, 2002. – 104 с.
- «Гетьманша» національної справи» : до 190-річчя від народження Є. І. Милорадович (1832 – 1890) // Календар знаменних і пам’ятних дат. – 2022. - №1. – С. 33 – 42.
- Черняков С. Меценатка української культури / С. Черняков // Деснян. правда. – 2010. – 13 лют.
